⏱ ~4 хв читання
Старша сестра Уляни звалась Олена. Олена була на шість років старша — уже ходила в старшу школу, мала свою кімнату, свій ноутбук і своє коло друзів, яке Уляну не дуже стосувалось. Та Уляна знала: коли двері Олени відкриті, можна заходити. Коли закриті — спершу постукати.
Того дня Уляна постукала.
— Так?
— Це я. Можна?
— Заходь.
Олена сиділа на ліжку, у навушниках, з книжкою. Уляна стала біля дверей — не дуже знала, з чого почати.
— Сідай, ластівко.
Уляна сіла на край ліжка. Олена відклала книжку, зняла навушники.
— Що сталось?
Уляна довго мовчала. Дивилась на свої коліна. Олена не квапила — вона знала: коли Уляна ось так мовчить, краще почекати.
— У нас новенька, — сказала нарешті Уляна. — Друга вже тижня. Її звати Соломія. Вона сидить сама. Я хочу з нею… ну… здружитись. Та не знаю як.
— А чому ти не знаєш?
— Бо я підходжу і не знаю, що сказати. Питання якісь дурні в голову лізуть. «Як справи?» — це ж глупо. Вона що, скаже «погано»?
Олена кивнула. У неї лице було серйозне — те, яке буває, коли вона думає над чимось важливим.
— Знаєш, — сказала вона повільно. — Я колись теж була нова в школі. Пам’ятаєш, коли ми переїхали — мені було твого віку приблизно.
— Не дуже пам’ятаю.
— Ну от. Я тоді сиділа на перерві сама. І нічого більше не хотіла, ніж щоб хтось підійшов. Просто підійшов. Не питав «як справи». Не питав «звідки ти приїхала». Просто… поряд побув.
— Просто побув?
— Просто побув. Як думаєш, що б тобі допомогло?
Уляна задумалась. Уявила себе на місці Соломії. Уявила великий клас, чужі обличчя, гомін, у якому ти не знаєш, до кого звернутись. У грудях стало холодно.
— Мені б хотілось, щоб хтось сів поряд. Не питав нічого. Просто сів.
— От. А тепер думай.
— Я можу сісти поряд?
— Можеш.
— А коли вже поряд — що казати?
— Не обов’язково щось казати. Можна, наприклад, дістати свою книжку. Або зошит. Або яблуко. І мовчки бути. А вона побачить, що ти поряд. Не вимагаєш нічого. І сама заговорить, коли захоче.
Уляна задумалась.
— А якщо вона не заговорить?
— Тоді завтра ще сядеш поряд. І післязавтра. І вона звикне, що ти не страшна. А потім — заговорить. Або ти заговориш — наприклад, спитаєш: «Що читаєш?» — якщо вона з книжкою. Або «У тебе гарна шапка». Або «А ти любиш малювати?»
— А якщо вона скаже «ні»?
Олена усміхнулась.
— Тоді ти скажеш «А я люблю». І все. Не кінець світу.
Уляна довго мовчала. Думала. Олена не квапила. Знов узяла книжку, та читати не почала — лиш тримала в руках.
— Сестричко.
— Так?
— А ти звідки знаєш ці всі речі?
— Бо я теж колись була ти. І теж приходила до мами питати. А мама казала те саме.
— Те саме?
— Майже. Тільки не про однокласницю, а про сусідську Юлію — пам’ятаєш Юлію? Це моя найкраща подруга з шостого класу.
— А вона стала твоєю подругою тільки після того, як ти підійшла?
— Так. Я сіла поряд на лавці у дворі. Мовчки. Зо два дні мовчала. На третій вона сама сказала: «Хочеш моє печиво?» І все.
Уляна усміхнулась.
— А якщо в Соломії немає печива?
— У когось завжди є щось, чим можна поділитись. У тебе, наприклад, є?
— У мене є наклейки. З єдинорогами.
— Ну от. Покладеш одну на парту. Між собою і нею. І все.
Уляна кивнула. Підвелась. Уже біля дверей обернулась.
— Сестричко.
— Так?
— Дякую.
— Іди, ластівко. І завтра розкажеш.
Наступного дня в школі Уляна на перерві сіла поряд із Соломією. Дістала зошит. Поряд із зошитом поклала наклейку з єдинорогом — маленьку, рожеву, з блискучою гривою.
Соломія подивилась. Спершу на наклейку. Потім на Уляну.
— Це мені?
— Якщо хочеш.
Соломія взяла. Тихо подякувала. Потім, ще тихіше, сказала:
— У мене вдома є цілий альбом з єдинорогами. Хочеш, я завтра принесу?
Уляна кивнула. У грудях стало тепло.
Ввечері вона прибігла до сестриної кімнати. Постукала. Двері були прочинені.
— Олено! Олено!
— Заходь.
— Спрацювало!
Олена усміхнулась — тою усмішкою, яка означала, що вона зовсім не здивована. Зовсім.
💡 Іноді поряд — це і відповідь.