⏱ ~3 хв читання
Уляна почула в коридорі брязкіт ключів і шурхіт пакетів. Це мама прийшла з роботи. Уляна вже хотіла вибігти з папкою для малювання — показати нового кота, якого вона домалювала після обіду, — та зупинилась у дверях.
Мама стояла в передпокої, поставивши сумку на підлогу. Її очі були наче трохи прикриті — не сонні, а тихі. Як після довгого-довгого дня. На плечах — крапельки дощу, на чолі — тонка зморшка, якої вранці не було.
Уляна заховала папку за спину.
— Мамо.
— Привіт, ластівко.
Мама усміхнулась. Та Уляна побачила: усмішка не дійшла до очей. Десь спинилась — біля куточків губ.
— Ти втомлена?
— Трошки. Багато роботи було.
Уляна подумала. Колись, коли вона сама поверталась із садочка втомлена, мама садила її на коліна, гладила по голівці і говорила тихо-тихо, лиш для неї. І втома виходила — наче випливала з грудей.
Уляна підбігла. Обхопила маму руками — наскільки змогла дотягтись. Прихилилась щокою до маминого светра. Светр пахнув дощем, метро і трохи парфумами, які мама бризкала ще вранці.
— Я тебе обійму.
Мама не сказала нічого. Поставила руки на Улянину спину. Спочатку легко. Потім міцніше.
Вони стояли так — Уляна і мама — у передпокої, серед розкиданих ключів і пакетів. Довго стояли. Без слів.
Коли Уляна нарешті відсторонилась, вона побачила, що в маминих очах щось змінилось. Вони стали глибшими. Наче туди повернулось трохи світла.
— Мамо. Хочеш, я тобі почитаю?
— Ти ж читати ще не вмієш, ластівко.
— Я по картинках. Я придумаю.
Мама засміялась — справжнім, з очима, сміхом.
— Дай мені перевдягтись, і йдемо на диван.
Уляна побігла приготувати все. Принесла з полиці велику книжку — про їжачка, який заблукав у лісі. Принесла маленьку подушку — мамину улюблену, з вишитими ромашками. Принесла плед — м’який, як хмаринка.
Коли мама сіла, Уляна вмостилась поряд і відкрила книжку.
— Жив-був їжачок, — почала Уляна. — І от він якось пішов у ліс по гриби…
Вона розповідала. Все, що бачила на картинках. Часом плутала, часом вигадувала зовсім нове. Мама слухала. Її голова трошки нахилилась убік. Очі прикрились.
Уляна побачила, що мама засинає. Замовкла. Поклала книжку на коліна. Натягнула плед маминою рукою аж до підборіддя. Сама вмостилась поряд — щока до маминого плеча.
Через вікно сіялось м’яке вечірнє світло. На кухні тихо тікав годинник. Мама дихала рівно — глибоко, як умів дихати тільки той, хто справді відпочиває.
Коли тато прийшов через годину, він знайшов їх двох на дивані. Уляна не спала — лежала, дивилась у стелю і усміхалась маленькою усмішкою.
— Тату, — прошепотіла. — Мама дуже втомлена була. Я її обійняла.
Тато присів навпочіпки. Погладив Уляну по голові.
— Ти молодець, доню.
— А ще я їй казку розповіла. По-моєму.
Тато тихо засміявся.
Потім обережно — щоб не розбудити — приніс ковдру. Накрив маму. Узяв Уляну на руки і поніс на кухню вечеряти.
Дорогою Уляна прошепотіла:
— Тату, обійми сильні, правда?
— Сильніші за все, ластівко.
💡 Обійми лікують найбільшу втому.