⏱ ~3 хв читання
У бабусі вдома пахло сухими яблуками і м’ятним чаєм. На вікні дрімав рудий кіт, у пічці тихо потріскували дрова. Іванко прийшов у гості — мама залишила його на цілий вечір.
— Сідай поряд, ластівочко, — сказала бабуся і поплескала по м’якій подушці на дивані.
Іванко сів. У руці він тримав телефон — у ньому грала якась гра, з яскравими цукерками, що падали і вибухали.
— Я тобі казку розкажу. Про млинаря і вітер. Хочеш?
— Угу, — відповів Іванко, не відриваючи очей від екрана.
Бабуся почала. Її голос був тихий, з лагідними переливами — наче струмок між камінців. Та Іванко чув не зовсім. Він слухав цукерки. Бабуся бачила це і не сердилась — лиш зітхнула й погладила його по голові.
Зненацька кіт зіскочив із вікна. Пройшов через кімнату, потерся об бабусині ноги і поклав свою руду голову їй на коліна. Притулився вухом — наче теж хотів слухати.
Іванко підвів очі.
Бабуся розповідала далі. Про млин, що стояв на пагорбі. Про вітер, що носив у крилах запах далеких лісів. Про дівчину, яка варила млинареві кашу і не сміялась ніколи.
Щось у голосі бабусі затримало Іванка. Він глянув на телефон — і несподівано для себе натиснув кнопку. Екран згас. Іванко поклав телефон на стіл — далеко, поза рукою.
— А далі що?
Бабуся усміхнулась.
Вона розповідала ще довго. Про те, як млинар прислухався до вітру і той одного дня приніс йому пісеньку. Про те, як дівчина почула цю пісеньку і вперше засміялась. Про білого голуба, що сів на дах млина, наче знак.
Іванко не помітив, як прихилився плечем до бабусиного плеча. Не помітив, як надворі стемніло. Не помітив, як кіт замуркотів — глибоко, грудно, як маленький моторчик.
Коли бабуся закінчила, у кімнаті було тихо. Лиш дрова потріскували в пічці.
— Бабусю, — сказав Іванко. — А ти ще одну знаєш?
— Знаю багато.
— Розкажи ще.
Бабуся налила йому в горнятко теплого чаю. На дно поклала ложечку малинового варення — вишневу краплинку, що повільно розпускалась рожевим хмаринкою.
— Слухай, ластівко. Слухай уважно — там, у казках, кожне слово сидить на своєму місці.
Іванко тримав горнятко двома долонями. Дивився бабусі в очі. Її очі мали маленькі промінчики біля кутиків — наче усмішка лишилась там, навіть коли губи були спокійні.
Друга казка була про лиса і журавля. Третя — про дівчинку, що загубила черевичок у траві. Четверта — про півня, який не вмів кукурікати на світанку.
Коли мама прийшла забирати, Іванко не хотів іти.
— Ще одну, бабусю!
— Завтра, ластівко. Я тобі лиш-лиш цілий вечір розповідатиму.
Дорогою додому Іванко мовчав. У голові крутилась пісенька вітру, і голуб на даху млина, і дівчина, яка вперше засміялась. Він тримав мамину руку міцно.
— Мамо.
— Що, синку?
— Бабуся розповідає краще за всі мультики разом.
Мама усміхнулась.
Вдома Іванко поклав телефон на полицю. Сам, без нагадування. А наступної суботи прийшов до бабусі і відразу спитав:
— А казку?
Бабуся поплескала по подушці поряд із собою.
Кіт уже чекав на колінах.
💡 Уважно слухати — це теж шанобливо.