⏱ ~3 хв читання
У понеділок у клас Іванка прийшов новенький. Звали його Назар. Він був худенький, з темним волоссям, з рюкзаком, на якому був вишитий маленький динозавр.
Вчителька посадила його за останню парту біля вікна. Назар поклав свої зошити дуже акуратно — один на одного, рівненько. Розгорнув пенал, дістав олівець. Не подивився ні на кого.
На перерві всі побігли в коридор. Іванко з друзями грали в догонялки біля вікна. Бігали, штовхалися, сміялися. А Назар сидів за партою. Сам. Дивився у вікно, де по підвіконню стрибав горобець.
Іванко зупинився. Він подивився на Назара і відчув щось у грудях — наче маленьку ниточку, що тягне.
«Йому, мабуть, сумно».
Але підійти першим — це страшно. А що, як Назар не схоче говорити? А що, як він гляне і скаже: «Іди звідси»? А що, як засміється?
Іванко повернувся до своїх. Та гра вже не йшла. Він раз у раз дивився на ту парту біля вікна.
Після третього уроку — на великій перерві — Іванко вийняв з рюкзака свій бутерброд. Мама зробила сьогодні з сиром і помідором. І раптом подумав: бутерброда — два. Один — у пакунку, один — окремо, у фользі. Мама часом так робить, бо знає, що Іванко любить ділитися.
Іванко взяв обидва бутерброди і пішов до парти біля вікна.
Його ноги ставали важкі, як цеглини. Серце стукало в горлі. Але він ішов.
— Привіт, — сказав Іванко, зупинившись біля Назара. — Я Іванко. Хочеш бутерброд? З сиром.
Назар підвів очі. Вони були сірі, як небо перед дощем. І трошки злякані.
— Привіт, — сказав він тихо. — Я Назар.
— Я знаю.
Назар посміхнувся куточками губ.
— Дякую. Можна?
— Бери. Мама поклала зайвий, я й сам не з’їм.
Назар розгорнув фольгу обережно. Відкусив маленький шматочок.
— Смачно. У вас сир такий смачний.
— А ви звідки? — спитав Іванко і сів поряд, на сусідній стілець.
— З Чернівців. Тато на нову роботу перевели.
— Я ніколи не був у Чернівцях.
— Там гарно. У нас є старі будинки з різьбленими балконами. І трамвай ходить.
Вони говорили до дзвоника. Назар розповів про свою сестричку, яка ще маленька. Іванко — про свого пса Тузика, що любить ловити хвіст. Виявилося, що обидва люблять динозаврів. У Назара рюкзак з трицератопсом, в Іванка — книжка про тираннозаврів.
Коли пролунав дзвоник, Назар уже посміхався по-справжньому.
Після уроків вони йшли разом до виходу. Назар поправив рюкзак і сказав:
— Іванко. Дякую, що підійшов.
— Та чого.
— Я б сам не наважився. Я думав, мене ніхто не помітить.
Іванко знизав плечима:
— Я тебе помітив.
Вдома мама запитала, як справи у школі.
— Знаєш, мам, — сказав Іванко, — у нас новенький. Назар. Він дуже хороший. Тільки тихий.
— А хто з ним подружився?
— Я, — відповів Іванко. — Я підійшов першим.
Мама усміхнулася і нічого не сказала. Тільки погладила сина по голові.
💡 Перший крок — це справжня сміливість.