⏱ ~3 хв читання
Соломійка не приходила в школу вже три дні. На четвертий Уляна підійшла до вчительки і спитала тихо:
— Олено Петрівно, а Соломійка повернеться скоро?
Вчителька зітхнула.
— Вона серйозно застудилася. Лежить з температурою. Лікар сказав, ще тиждень удома.
Уляна замислилася. Соломійка — її найближча подружка. Вони сидять разом за партою. Разом ходять на хор. Уляна знає, як Соломійка любить ілюстрації у книжках — особливо ті, де хатки з димарями і котики на підвіконнях.
Увечері Уляна сіла за свій стіл. Дістала папір, олівці, акварельні фарби. Подумала і почала малювати.
Вона намалювала маленький будиночок — рудий, із зеленим дахом. На даху — два горобці. На підвіконні — рудий котик. А біля будиночка — садок, де ростуть жовті кульбабки. У вікні Уляна намалювала дівчинку з косичками — таку, як Соломійка. І написала внизу: «Швидше одужуй. Я скучила. Уляна».
Малюнок підсох уночі. Уляна склала його обережно в папку.
Наступного ранку вона зайшла до мами на кухню.
— Мам, можна я після уроків зайду до Соломійки? Хочу її провідати.
Мама посміхнулася.
— Можна. Я подзвоню її мамі. Може, щось ще треба принести.
Мами домовилися. Виявилось, Соломійка не може читати — болить голова, очі швидко втомлюються. Але слухати — любить.
Уляна взяла свою улюблену книжку — «Казки старого парку». Стара, потерта, з її маленькими олівцевими позначками на полях. І ще — мама дала баночку медового сиропу від кашлю, який бабуся завжди робила для них.
Коли Уляна прийшла, Соломійка лежала на дивані під картатим пледом. Носик червоний, очі трохи затуманені. Та коли вона побачила Уляну, очі заіскрилися.
— Уляночка! Ти прийшла!
— А як же. Ось.
Уляна простягла малюнок. Соломійка взяла його обережно, як щось дороге.
— Це наш будиночок?
— Майже наш. Із котиком.
— Який гарний. Я повішу його над ліжком.
Потім Уляна сіла поряд на стілець і дістала книжку.
— Не можеш читати? То я тобі почитаю. Якщо хочеш.
Соломійка кивнула. Вона лягла зручніше, заплющила очі і слухала. Уляна читала тихо, з паузами — про дівчинку, яка вміла розмовляти з осінніми листочками. Соломійка часом всміхалася куточками губ, часом дрімала, потім знов слухала.
Коли Уляна дочитала розділ, на кухні мама Соломійки наливала чай. Запахло липою і чебрецем.
— Дякую тобі, Уляночка, — сказала мама Соломійки. — Ти не уявляєш, як їй сьогодні полегшало.
— Та я нічого особливого.
— Ти прийшла. Це найголовніше.
Уляна повернулася додому, коли вже стемніло. Бабуся зустріла її на порозі.
— Як подружка?
— Краще. Усміхалася.
— Знаєш, як кажуть? Коли хто хворий — обійми лікують більше, ніж пігулки. А книжка вголос — то як два обійми.
Уляна задумалася. Може, й справді. Бо коли вона виходила з квартири Соломійки, та вже сиділа на дивані — не лежала. І в очах був не туман, а маленьке тепле світло.
Наступні дні Уляна приходила знов. Дочитувала книжку. Приносила домашнє завдання. Розповідала, як минув день.
А коли через тиждень Соломійка повернулася до школи — худенька, бліда, з шарфиком на шиї — вона сіла за парту, дістала з пенала маленьку складену записку і простягла Уляні.
Там було написано: «Дякую, що ти була поряд. Ти найкращий друг».
Уляна склала записку акуратно і поклала у свою улюблену книжку — як закладку. Назавжди.
💡 Друг — той, хто поряд у складний день.