⏱ ~4 хв читання
У суботу зранку Артем розклав на кухонному столі аркуш паперу, фарби й баночку з водою. За вікном падав теплий весняний дощик, і кожна крапля видзвонювала по підвіконню тихеньку пісню.
Артем вирішив намалювати море. Справжнє, з вітрильником і чайками. Він довго мочав пензля, обирав синю фарбу, додавав туди трішки зеленої — щоб вийшов колір моря, а не просто синя пляма.
Спершу все йшло гарно. Хвиля лягла на хвилю, небо плавно перейшло від блакитного до рожевого. Та коли Артем спробував намалювати вітрильник — щось пішло не так. Один бік виявився більший за інший. Парус вийшов кривий. А чайка над щоглою більше нагадувала кляксу, ніж пташку.
— Ну от, — зітхнув Артем і поклав пензля. — Не виходить.
Він відсунув аркуш на край столу й пішов до кімнати — гратися конструктором.
Мама прийшла на кухню налити чаю. Побачила малюнок, нахилилася над ним, довго дивилась.
— Артеме, — гукнула вона лагідно. — Іди-но сюди.
Хлопчик прибіг — у руках жовта деталька від конструктора.
— Що, мамо?
— Розкажи, що ти тут малював.
Артем насупився.
— Море. Та я кинув. Парус кривий вийшов.
Мама всадовила його на стільчик поруч. Від неї пахло ромашковим чаєм і трошки яблучним пирогом, який вона пекла зранку.
— А знаєш, — сказала вона, — мені здається, що цей корабель саме такий, який треба. Він пливе крізь шторм. Бачиш, як хвилі гнуться? Парус від вітру нахилився. Тому й нерівний.
Артем глянув на свій малюнок інакше. Раптом крива щогла справді стала схожа на щоглу під вітром.
— А чайка?
— А чайка летить швидко-швидко, у неї крила розмиті. Ти просто домалюй їй очко й дзьобик — і вона полетить.
Артем закусив губу. Йому хотілось і повірити мамі, і не повірити. Він узяв пензля обережно, наче той міг його вкусити. Додав чайці маленьке око. Тоненький дзьобик. Тоді намалював поряд ще одну — меншу.
Потім подумав — і додав на хвилі білі гребінчики. Тоді сонце вгорі. Тоді промінчики від сонця, що лягали на воду золотими доріжками.
Коли Артем нарешті відклав пензля, у груди йому щось тепле розлилось. Не та радість, що буває від цукерки чи мультика. Інша. Спокійна.
— Мамо!
Мама прийшла, витираючи руки рушником.
— Ох, Артемчику. Та це ж картина!
Вона довго мовчала, дивилася. Потім узяла малюнок обома руками — обережно, як щось крихке — й понесла у вітальню.
— Тут йому місце. На стіні. Над диваном.
Артем пішов слідом. Дивився, як мама приколює його море до стіни. Картина висіла трохи криво — як той парус.
Ввечері прийшов тато з роботи, побачив, зупинився.
— А це звідки в нас морський пейзаж?
Артем розплився в усмішці.
— Це я.
Тато присвиснув. Підійшов ближче. Розглядав довго — як справжню картину в музеї.
— Молодчага. А я думав — кинеш на половині, як завжди.
Артем хотів сказати «я й кинув». Але стримався. Бо ж не кинув. Дійшов до кінця.
Тієї ночі він довго не міг заснути. Лежав, дивився у стелю й думав: а скільки таких недомальованих картин лишилось у нього раніше? Скільки історій, які він починав і покидав, бо здавалось — не виходить?
А може, вони всі могли б вийти. Якби він домалював.
Наступного ранку Артем витяг із шафи стару коробку. Там були його колишні малюнки — початі й покинуті. Половинчастий лев. Замок без даху. Космічний корабель без хвоста.
Він узяв пензля.
І кожному з них дав те, чого бракувало.
💡 Завершена справа має зовсім інший смак, ніж покинута на половині.