⏱ ~4 хв читання
Маринка любила розмовляти. Слова в неї бігли, як струмочок, який скоро перетвориться на річку — швидко, весело, не зупиняючись. Вона могла говорити про що завгодно: про новий олівець з блискітками, про сон з рожевим єнотом, про те, як учора бабуся пекла сирники з родзинками.
Лише з одним було важко. Слухати інших.
Коли подружки розповідали щось — Маринка перебивала. Не зі зла. Просто у неї в голові одразу з’являлась своя думка, і ця думка була така цікава, що мовчати не виходило.
— А я вчора… — починала Іринка.
— А я була в зоопарку! — підхоплювала Маринка. — Там був жирафа, він жував гілку!
Іринка зітхала і закривала свою історію. Маринка цього не помічала.
Якось вони сиділи у дворі — Маринка, Іринка і Софійка. На лавці лежали жовті каштани — Софійка збирала їх у долоню. Іринка хотіла розповісти про щось важливе.
— Дівчата, у мене вчора… — почала Іринка тихо.
— А я знайшла рожевий гудзик! — вистрибнула Маринка. — Дивіться, ось! Як пелюстка!
Іринка стиснула губи. Поклала каштан назад на лавку. Встала.
— Я піду додому, — сказала вона.
— Чого? Ми ж тільки прийшли!
Іринка похитала головою і пішла. Маринка дивилась їй услід — нічого не розуміла. Софійка дивилась на Маринку.
— Що? — спитала Маринка.
— Вона хотіла щось сказати. А ти не дала.
— Я не помітила… А що вона хотіла?
— Не знаю. Вона так і не сказала.
Ввечері Маринка прийшла додому задумлива. Мама помітила одразу — мами завжди помічають. Вона саме мила тарілки, і кухня пахла лимонним засобом і трохи теплою водою.
— Що сталось, ластівочко?
Маринка розказала. Мама витерла руки рушником. Сіла поряд.
— Знаєш, Маринко, є така річ — вона називається «місце для іншого». Коли ти говориш — забираєш у розмові місце. Коли слухаєш — даєш місце іншому. Якщо ти забираєш весь час — людина потроху мовкне. Бо їй немає де поставити свої слова.
— Як це — місце для слів?
— Уяви: розмова — це маленьке коло. Ти сидиш у ньому. І Іринка теж сидить. Якщо ти все говориш — Іринка стискається, бо тобі треба багато простору. А їй — стає тісно.
Маринка задумалась. Вона уявила коло. У ньому себе — велику, балакучу. І маленьку, стиснуту Іринку.
— Мамо, а як треба?
— Спробуй так. Коли хтось почав говорити — дочекайся крапки. Не коми. Крапки. Коли людина зовсім закінчила. І тільки тоді кажи своє.
— А якщо я забуду свою думку?
— Згадаєш. А якщо забудеш — значить, не дуже була важлива.
Наступного дня Маринка побігла шукати Іринку. Та сиділа біля своїх дверей з книжкою.
— Ірко, — сказала Маринка. — Розкажи мені, що ти хотіла вчора?
— Та нічого, забула вже.
— Розкажи. Я не буду перебивати. Чесно. Я почекаю крапки.
Іринка усміхнулась. Закрила книжку.
— У нас вчора з’явилось кошеня. Біленьке. Мама принесла з роботи — там його хтось підкинув. Воно таке маленьке, ще молоком з пляшечки годуємо. Я хотіла розповісти, бо думала — ти теж захочеш подивитись.
Маринка мовчала. Слухала. Чекала крапки.
— Це все, — сказала Іринка.
— Можна подивитись? — спитала Маринка.
Їй було важко не випалити одразу про свого старого хом’ячка. Але вона стрималась. Іринка кивнула, і вони пішли разом.
Кошеня було малесеньке, з блакитними очицями. Воно лежало в коробці на старому светрі і дивилось на дівчат, як на велике диво.
Маринка тихо погладила пальчиком його лапку. Іринка дивилась на Маринку — і усміхалась.
В грудях у Маринки було новеньке відчуття. Тепле. Виявляється, коли інший говорить до кінця — він радіє. А коли він радіє — і тобі радісно. От такий простий обмін.
З того дня Маринка не одразу перестала перебивати. Це не за один день виходить. Але щодня — трохи краще. Бо в розмовах її кола стало більше місця для інших. І її подружки розповідали їй більше.
💡 Перебивати — це маленька неувага, чути до кінця — велика повага.