⏱ ~3 хв читання
У вівторок після обіду у двері Уляни подзвонив кур’єр. Уляна була сама вдома — мама ще на роботі, тато повернеться ввечері.
У дзеркальце дверного вічка Уляна побачила парубка в жовтій куртці, з планшетом і коробкою. Уляна відчинила.
— Доставка для Юлії? — спитав кур’єр.
— Я Уляна, — сказала Уляна.
— Уляна-Юлія, — кур’єр глянув у планшет. — Тут адреса ваша. Квартира номер ваша. Розпишіться.
Уляна розписалась — старанно, своїм підписом, який тренувала на полях зошитів. Узяла пакунок. Коробка була не дуже велика, обгорнута квітковим папером, з рожевою стрічкою. Уляна повернулась у квартиру.
Поклала на стіл. Подивилась.
Коробка пахла трошки парфумами і трошки чимось солодким — як шоколад.
Уляна обережно перевернула. Збоку був стікер з адресою. Прочитала: будинок — її, під’їзд — її, поверх — третій. А вона жила на першому.
Квартира — двадцять п’ять. А її — сімнадцята.
Ім’я — «Юлія».
Уляна сіла на стілець. Подивилась на коробку. Кур’єр помилився. Поверх — третій, не перший. Юлія, не Уляна.
«А я уже розписалась, — подумала Уляна. — Значить, тепер це моє? Я ж розписалась».
Вона уявила, що всередині. Може, набір шоколадних цукерок з прошарком вишні — таких, що мама приносить тільки на свято. Може, гарна заколка для волосся — як у однокласниці Софії, з перламутровою квіткою. Може, духи в маленькій рожевій пляшечці.
Їй стало солодко всередині. Так заманливо.
Але потім вона уявила іншу річ.
Ту Юлію з третього поверху. Уляна її майже не знала — бачила лише в ліфті: тиха жінка з чорним хвостиком, у бузковій куртці. Може, у неї сьогодні день народження. Може, вона чекає посилку. Може, вже хвилюється — кур’єр не прийшов? А насправді кур’єр прийшов — і віддав Уляні.
Якщо Юлія спустится, спитає консьєржа — той скаже: «Знаю тільки, що кур’єр був, віддав комусь з першого поверху». І Юлія не знатиме. І ходитиме засмучена. А подарунок — може, від мами, або від чоловіка, або від подруги — стоятиме у Уляни вдома, чужий.
Уляна узяла пакунок. Витерла стіл — поставила обережно у вхідну тумбочку, щоб не забути.
Коли мама прийшла з роботи, Уляна показала їй.
— Мамо. Кур’єр помилився. Це не нам.
Мама прочитала адресу. Кивнула серйозно — і трохи з гордістю.
— Ходімо разом віднесемо.
Вони піднялись на третій поверх. Подзвонили у двадцять п’яту. Відчинила Юлія — справді з чорним хвостиком. У руці — телефон, на лиці — стурбованість.
— Юліє, добрий вечір. Це вам, — сказала Уляна. — Кур’єр віддав мені на перший поверх — помилився. Я розписалась, бо подумала, що моє. А потім перевірила.
Юлія дивилась на коробку. Очі її стали круглі — а потім засвітились.
— Боже, я думала, посилка загубилась! Це від мами, з Полтави. На день народження мого сина. У нього завтра свято.
Юлія обняла Уляну — несподівано, тепло.
— Дякую тобі, дитино. Чесна.
Коли Уляна з мамою спускалась сходами, мама тримала її за руку. У хаті пахло маминим борщем, а Уляну теплило і всередині.
— Бачиш, — сказала мама. — Найкращий подарунок — той, що ти його не лишила собі.
Уляна кивнула. Бо тепер знала: чуже — це чуже, навіть якщо вже розписалась. І найсолодше — повернути.
💡 Якщо це не твоє — поверни.