⏱ ~4 хв читання
Тарасик прокинувся вдосвіта, бо щось тихенько подзвонило у віконце — наче хтось провів пухнастою лапою по склу. Він підвівся з ліжка і визирнув у двір бабусиної хати. На дворі панувала особлива тиша: ні півень не співав, ні качки не крякали, ні лист на яблуні не ворухнувся.
А над озером, що блищало за городом, лежав туман. Та який! Густий, як збиті вершки, білий, як молоко в глечику. Він не просто стояв — він повільно колихався, наче хтось великий і невидимий дихав під його ковдрою.
— Дивно, — прошепотів Тарасик. — Учора ввечері озеро було чистим, як скельце.
Хлопчик натягнув куртку поверх піжами, взув гумові чоботи і тихенько вийшов надвір. Бабуся ще спала, і будити її не хотілось. Тарасик пройшов стежкою повз кущі смородини, повз стару грушу, що скрипіла гілками, і зупинився біля містка.
Туман був так близько, що його можна було торкнутись долонею. І раптом Тарасик почув: у глибині білої хмари хтось наспівував. Голос був низький, лагідний, трохи рипучий — ніби стара дерев’яна скриня, в якій зберігають казки.
— Хто там? — пошепки запитав хлопчик. Серце його застукотіло швидше.
Спів затих. У тумані щось ворухнулось — велике, повільне, неквапне. Тарасик відступив на крок. Йому стало трохи лячно: а раптом це водяник, про якого розказувала бабуся? А раптом він сердитий?
Але тут з туману виплив маленький золотистий вогник — зовсім як свічка у склянці. Він підлетів до Тарасика, покружляв навколо його шапки і знову сховався в білому. А голос проспівав:
— Не бійся, малий. Я просто граюся з вітром.
Тарасик завмер. Потім обережно ступив на місток.
— А ти хто? — запитав він, тримаючись за поруччя.
Туман розступився, і хлопчик побачив старенького дідуся. Він був увесь зітканий з туману: борода — як хмаринка, очі — як дві крапельки роси, а замість одягу на ньому колихалась довга біла кошуля з павутинок. Дідусь сидів на хвилях, наче на лавочці, і всміхався так тепло, що страх Тарасика розтанув, мов сніжинка на долоні.
— Я Озерко, — сказав дідусь. — Живу тут уже триста літ. А туман — це моя ковдра. Коли вранці прилітає Вітерець, ми з ним граємось: він мене розгойдує, а я ловлю його за хвостик. Тільки граємось ми тихо, щоб нікого не злякати.
— А чому я раніше тебе не бачив? — запитав хлопчик.
— Бо вставав пізно, — засміявся Озерко, і сміх його задзвенів, як крапельки об листя латаття. — Туман любить найперші промені. А найперші промені люблять тих, хто не лінується вставати з ліжка.
Тарасик присів на місток. З туману виплив той самий золотистий вогник і сів йому на коліно — теплий, як кошеня.
— Це Вітерець, — пояснив Озерко. — Він сьогодні маленький, бо ще не прокинувся. А коли підросте, погладить твоє волосся і полетить будити сонях у бабусиному городі.
Хлопчик і дідусь сиділи мовчки. Десь далеко закрякала качка. На воді з’явилися перші рожеві смужки — сонце прокидалось.
— А завтра можна знову прийти? — запитав Тарасик.
— Приходь, — кивнув Озерко. — Тільки не розказуй усім. Туман любить тих, хто вміє берегти таємниці.
Туман почав потроху танути. Озерко махнув Тарасикові долонею, схожою на хмаринку, і зник у воді — лагідно, без жодного сплеску. Тільки на воді залишилось маленьке коло, наче від падаючого пелюстка.
Тарасик повернувся до хати. Бабуся вже поралася на кухні і пекла оладки.
— Де ти був, мій соколику? — запитала вона.
— Дивився на туман, — усміхнувся хлопчик. — Знаєш, бабусю, він зовсім не страшний. Він добрий.
Бабуся поглянула на онука з лагідною усмішкою і поклала йому в тарілку ще одну оладку — найбільшу, з медом. А за вікном озеро вже блищало чисте-чисте, і тільки маленька білісінька хмаринка пливла понад водою — наче хтось махав на прощання.
✨ Те, чого ми не розуміємо, часто прекрасніше за наші страхи ✨