⏱ ~5 хв читання
Лідуся жила у високому старому будинку з зеленим дахом і круглим вікном на горищі. Бабуся казала, що дім такий старий, що пам’ятає ще її прабабусю, коли та була маленькою дівчинкою у косичках.
Удень будинок мовчав. Тільки годинник у вітальні тихенько цокав, та чайник на кухні інколи зітхав парою. На підвіконнях гралося сонце, у банці з варенням ліниво ворушились бульбашки, а кіт Сметанко спав калачиком на килимку біля каміна. А от вночі — о, вночі починалося найдивніше.
Як тільки Лідуся вмощувалась під теплою ковдрою, із коридору лунало:
— Скр-р-рип… ррип… тук.
Дівчинка завмирала. Вона відчувала, як серце робить маленький стрибок — наче пухнастий горобчик у грудях.
— Скр-р-рип… — повторювалося знову. — Тук-тук.
Лідуся міцніше пригортала ведмедика Гаврила. Гаврило був великий, з одним вухом трошки коротшим за інше, і пах ваніллю та ще трохи бабусиною шафою.
— Чуєш, Гаврику? — пошепки питала вона. — Хтось ходить по сходах.
Гаврило мовчав, але дивився впевнено. Лідусі здавалося, що він каже: «Не бійся, я з тобою».
Так тривало вже три ночі. Кожен вечір, як у домі гасло світло, старі дерев’яні сходи починали стиха співати своє «скр-рип-тук-скрип». То голосніше, то тихіше, наче хтось повільно піднімався нагору, а потім знову спускався. Інколи здавалось, що на середині сходів хтось зупиняється і навіть зітхає.
Першої ночі Лідуся думала: то прийшов хтось чужий. Другої ночі — що то, мабуть, привид, про якого розповідала їй сусідська дівчинка Юлька. Третьої ночі вона вже не знала, що думати, тільки натягувала ковдру до самого носа і слухала, слухала, слухала.
На четвертий вечір Лідуся вирішила, що мусить дізнатися. Адже коли чогось не знаєш — воно завжди здається страшнішим, ніж є насправді. Так казав тато. Вона взяла Гаврила під пахву, ліхтарик у руку — і вийшла з кімнати.
Коридор був теплий. Підлога пахла воском, яким бабуся натирала її щонеділі. Місяць заглядав у віконце над дверима і клав на сходи срібну смужку, схожу на доріжку для маленьких ніжок.
— Скр-р-рип, — промовили сходи зовсім поруч.
Лідуся підійшла на самий край верхньої сходинки і присіла. Дерево було тепле — як долоня, що грілась цілий день на сонці. Вона провела по ньому пальчиком: дрібненькі бороздки, подряпинки від нігтиків, які сюди ступали років зі сто.
— Хто ти? — тихо спитала вона.
Сходинка під нею ніжно зітхнула:
— Скр-р-рип-п-п…
І раптом дівчинка почула за спиною кроки. М’які, у капцях. Це була бабуся, у своєму довгому халаті в горошок, з чашкою теплого молока в руках.
— Не спиться, Лідусю?
— Бабусю, у нас на сходах хтось є. Він ходить. Я не вигадую.
Бабуся усміхнулась і сіла поруч, обійнявши онучку. Її плече пахло ромашкою.
— А, ти про це. Знаєш, наш будинок дуже старий. Удень він тримається рівненько, бо в ньому живе вся родина: ти бігаєш, кіт стрибає, тато ходить, чайник кипить. А вночі, як усі засинають, дім нарешті може видихнути. Дерево в стінах і в сходинках трошки розправляється, наче ти, коли вкладаєшся й тягнешся п’яточками до краю ліжка. Чуєш?
— Скр-р-рип-тук, — підтвердили сходи.
— Це він потягується, — прошепотіла бабуся. — Бачиш, цілий день він нас тримав на собі. Ніс твої кроки, мої кроки, татові важкі чоботи, мамині танці на кухні, як вона співає, миючи посуд. А тепер відпочиває. І коли йому добре — він тихесенько співає.
Лідуся доторкнулася долонькою до сходинки. Та була тепла й трошки шорстка, як спинка старого пса.
— То йому не боляче?
— Ні, маленька. Йому добре. Це його колискова — для нас із тобою. Так само як ти любиш, коли я гладжу тебе по голові, перед тим як заснеш.
Дівчинка прислухалась. І справді: «скр-рип» уже не здавався страшним. Він був схожий на те, як тато крекче, сідаючи у крісло після роботи. Або як сама Лідуся солодко позіхає, забираючись під ковдру. Або як зітхає Сметанко, перевертаючись з боку на бік.
— Доброї ночі, будиночку, — прошепотіла вона і погладила сходинку.
— Скр-р-рип, — лагідно відповіли сходи.
Бабуся віднесла Лідусю назад у ліжко. Гаврило знову опинився під пахвою, ковдра — до самого носа. Бабуся залишила біля ліжка чашку з теплим молоком, від якої піднімалась тоненька цівка пари.
Тепер дівчинка лежала і слухала. Сходи скрипіли тихо-тихо, як дихає велика лагідна тварина. Десь нагорі рипнула балка — наче дім перевернувся на інший бік. У стіні щось ледь чутно цокнуло — і затихло. На горищі ворухнулось — мабуть, теж потягнулось.
— Спи, домівко, — прошепотіла Лідуся. — Я теж сплю.
І заснула. А будинок співав їй свою стареньку, теплу, дерев’яну колискову — до самого ранку. І Гаврило під пахвою, здавалось, теж тихенько підспівував.
✨ Старі звуки нашого дому — це його колискова ✨