⏱ ~4 хв читання
У бабусі Ганни на стіні висів старий-престарий портрет. На ньому була зображена жінка в темному жакеті з білим коміром і вишитою стрічкою у волоссі. Бабуся казала, що це її бабуся, тобто Євчина прапрабабуся, яку звали Текля.
Коли Євка приходила в гості, вона завжди оминала цей портрет довгою дугою. Бо очі в Теклі були темні, уважні — й здавалося, що вони рухаються за тобою по всій кімнаті. Куди не сядеш — Текля дивиться. На тебе. Просто на тебе.
Одного зимового вечора Євка залишилася в бабусі ночувати, бо мама поїхала у відрядження. Бабуся вкрила Євку периною на дивані у вітальні, поставила на тумбочку склянку з молоком і пішла митися.
Євка лежала, дивилася в стелю й намагалася не думати про портрет. Та чим більше вона не думала, тим сильніше думалося. Дівчинка повільно повернула голову.
Текля дивилася на неї.
‘Ну, звісно, — сказала собі Євка, — це ж намальовано. Олівцем чи фарбою. Очі не можуть рухатися.’
Вона повернула голову до спинки дивана. Полежала. Знов повернулася.
Текля дивилася.
Лампа на тумбочці тихенько гула. За вікном падав сніг — великими лапатими пластівцями, що шурхотіли об скло. У будинку було дуже тихо, тільки далеко в коридорі скрипнула підлога.
І тоді Євка побачила те, від чого по спині пробігли холодні мурашки.
Текля моргнула.
Повіки на портреті повільно опустилися. Потім піднялися. Раз, другий. Так, як моргає звичайна людина.
Євка натягла перину аж на ніс. Потім згадала, що мама завжди казала: ‘Якщо страшно — диши глибоко й рахуй до десяти.’ Євка почала рахувати. На п’ятьох вона зрозуміла, що Текля не страшна. Вона просто… сумна. На портреті в неї були ласкаві очі, як у бабусі Ганни, тільки трошки старші.
Євка набралася відваги, висунулася з-під перини й сіла. Подивилася просто на портрет.
— Прапрабабусю Текле, — прошепотіла вона. — Це ви?
Текля на портреті усміхнулася. Тихенько, ледь помітно — тільки кутики губ піднялися. А потім із рамки полилося м’яке тепле світло, ніби хтось засвітив за картиною свічку. У світлі з’явилася постать — прозора, як хмаринка, у тому самому жакеті й тій самій стрічці. Прапрабабуся легенько вийшла з рамки й сіла на крайчик дивана. Перина навіть не прим’ялася.
— Доброго вечора, Євочко, — сказала Текля голосом, схожим на тиху колядку. — Не лякайся, рідна. Я просто хотіла нарешті з тобою привітатися.
— А ви… ви завжди дивитеся? — насмілилась запитати Євка.
— Завжди, — кивнула Текля. — Я наглядаю за нашим родом. Дивлюся, як ростуть діти. Як бабуся Ганна порається на кухні. Як ти приходиш у гості й уплітаєш млинці. І як одного разу принесла бабусі букетик кульбабок, а вона аж заплакала від щастя — пам’ятаєш?
Євка кивнула. Вона добре пам’ятала ті кульбабки.
— А чому ж ви раніше не показувалися?
— Бо ти раніше відвертала голову, — лагідно усміхнулася Текля. — Я не хотіла тебе лякати. Чекала, коли ти сама захочеш зустрітися. Сьогодні ти подивилася просто в очі — і я змогла прийти.
— А ви добра? — обережно запитала Євка.
— Я твоя, — просто відповіла Текля. — А своє ніколи не може бути недобрим.
Вони ще довго розмовляли пошепки, щоб не розбудити бабусю. Текля розповідала, як у дитинстві каталася на саночках з гори, де тепер стоїть школа. Як пекла перші у житті пироги — й попалила їх до вугілля. Як любила свою маленьку онучку Ганнусю — теперішню Євчину бабусю.
Коли Євка почала позіхати, Текля поправила їй перину прозорою рукою. Долоня була ледь холодненька, як перший сніг.
— Спи, моє ластів’ятко, — сказала вона. — Я тут. Я завжди тут.
Вона повернулася в рамку, тихенько, як хмаринка повертається в небо. Очі на портреті заплющилися. Розплющилися. І знову лагідно подивилися на Євку.
Зранку бабуся Ганна зайшла з тарілкою сирників і побачила, що Євка сидить на дивані просто навпроти портрета й махає Теклі рукою.
— Ого, — здивувалася бабуся. — Ти вже з нею потоваришувала?
— А ти знала? — підстрибнула Євка.
Бабуся всміхнулася й поставила тарілку на тумбочку.
— Бабуся Текля привіталася зі мною, коли мені теж було сім. Вона з усіма по черзі знайомиться. Просто треба не відвертати очей.
Євка взяла сирник, відкусила великий шматок і помахала Теклі ще раз. Здалося, що з портрета у відповідь моргнули — спокійно й тепло, як моргає рідна-рідна людина.
✨ Ті, хто нас любив, ніколи не зникають насправді — вони лишаються поряд у спогадах і доброті ✨