Монстр під ліжком

⏱ ~4 хв читання

Андрійко лежав у ліжку і слухав, як надворі тихо шурхотить осінній вітер. У кімнаті пахло теплим молоком і трішки — маминими парфумами. На тумбочці світив маленький нічник у формі гриба, кидаючи на стіну мерехтливі плямки.

І раптом — шурх. Шурх-шурх.

Андрійко завмер. Звук ішов знизу. З-під ліжка.

— Це, мабуть, миша, — прошепотів він сам собі, натягуючи ковдру до самого носа. — Або вітер. Або плюшевий ведмедик упав.

Але плюшевий ведмедик мирно сидів на полиці. А вітер не вміє сопіти. А миша так не зітхає — глибоко-глибоко, ніби їй сумно.

Хлопчик заплющив очі і почав рахувати овечок. Одна вівця, друга вівця, третя… Та ось знову — сопе. І ще тихесенький звук, схожий на схлип.

Андрійко обережно потягнувся до тумбочки і взяв ліхтарик. Серце калатало так, що, здавалося, його чути аж на кухні, де мама мила чашки.

— Я просто гляну, — сказав він уголос, щоб додати собі сміливості. — Один разочок. І все.

Він сповз із ліжка, сів навпочіпки на килим і повільно, дуже повільно нахилився. Промінь ліхтарика пірнув у темряву під ліжком — і освітив дві великі круглі очі.

Андрійко мало не скрикнув. Та очі дивилися на нього зовсім не страшно. Радше — злякано.

Під ліжком, скоцюрбившись між старою коробкою з кубиками і капцем, сидів хтось маленький, кудлатий і фіолетовий. Розміром з кота, тільки пухнастіший. У нього були довгі м’які вуха, як у зайця, ніс гудзичком і три м’якенькі ріжки на голові, схожі на ріжки морозива.

— Ти… хто? — прошепотів Андрійко.

Кудлатий зітхнув і ще щільніше притиснувся до коробки.

— Я Мняш, — пробурмотів він голоском, схожим на скрип старого крісла-гойдалки. — Будь ласка, не кричи. Я не страшний. Я просто… самотній.

Андрійко закліпав очима. Ліхтарик у його руці злегка тремтів, але вже не від страху, а від подиву.

— А чому ти під моїм ліжком?

— Бо тут затишно, — відповів Мняш. — Пахне твоїм светриком. І килимом. І ще трішки печивом, яке ти ховав від мами. Я живу під ліжками вже сто років і шукаю когось, хто не злякається. Усі завжди кричать. А я лише хочу, щоб мене хтось погладив. Хоч раз.

Андрійко подумав. Потім простягнув руку — обережно, як до пташки, що залетіла в кімнату. Мняш заплющив очі, і хлопчик торкнувся його шерстки. Вона була тепла і м’яка, наче плед, який мама щойно дістала з сушарки.

— Та ти ж зовсім не монстр, — здивувався Андрійко. — Ти — пухнастик.

— Ну от, — зрадів Мняш і навіть тихенько замуркотів. — Я ж казав.

Андрійко всміхнувся. Він підняв Мняша на руки — той виявився легеньким, як подушка, — і посадив поруч на ліжко. Потім накрив їх обох ковдрою.

— А можна, ти будеш жити в мене? Ну, не під ліжком, а на ліжку. З моїм зайцем разом.

— Можна, — прошепотів Мняш і притулився щокою до його плеча. — Тільки вдень я ховатимусь, бо боюся світла. Я нічний пухнастик.

— Домовились, — позіхнув Андрійко.

За вікном тихо шепотів вітер. Нічник-гриб світив теплим жовтим світлом. А під ковдрою тепер було двоє — хлопчик і його новий найкращий друг, якого він колись боявся.

Коли мама зазирнула побажати «на добраніч», вона побачила, що Андрійко вже міцно спить, обійнявши щось маленьке і фіолетове. Вона усміхнулась і подумала: «Який гарний плюшевий звір. Не пам’ятаю, щоб ми такого купували».

А Мняш ледь розплющив одне око, підморгнув мамі і знову заснув. Вперше за сто років — не самому.

Вранці Андрійко прокинувся раніше, ніж зазвичай. Сонце м’яко золотило підвіконня, з кухні пахло гречаною кашею і тостами. Хлопчик обережно зазирнув під ковдру: Мняш досі спав, скрутившись клубочком, і в нього на животику тихенько здіймались і опадали пухнасті фіолетові пасма. Андрійко всміхнувся і дбайливо переніс друга назад під ліжко — у тіньок між коробкою з кубиками і капцем. Поряд поклав маленьку ковдрочку зі своєї старої лялькової колиски і шматочок печива, що його вчора приховав від мами.

— Спи, — прошепотів він. — Я повернусь увечері.

З того дня в Андрійка з’явився найкращий нічний друг. Удень він гуляв із мамою в парку, годував голубів і малював фарбами. А ввечері, тільки-но гасло велике світло, з-під ліжка тихенько визирали два круглі очі, і кімнату наповнювало приємне муркотіння — таке тепле, що навіть найдовша ніч ставала зовсім коротенькою.