Острів цукрових пальм

⏱ ~5 хв читання

Десь у великому-великому морі, далеко-далеко за обрієм, де небо стає рожевим, а зірки вечорами падають у воду й тануть, як цукерки в чаї, є один особливий острів. Звичайні моряки його не знаходять. На картах його нема. Та він є. Тільки потрапити туди можна лише уві сні.

Це острів цукрових пальм.

Коли підпливаєш до нього у сонній човенці-хмарці, бачиш спершу його береги. Замість піску там — дрібний-дрібний цукровий пил. Білий, з рожевим відтінком. Якщо ступиш босою ніжкою — він ніжний, теплий, лоскоче пальчики. А якщо лизнеш пальчик — солодкий, з присмаком стиглих ягід.

Далі від берегу починається пальмовий гай. Тільки пальми там не звичайні. Стовбури в них — як великі м’ятні палички, у білі й зелені смужечки. Замість листя нагорі — солодкі стрічки. Малинові, лимонні, апельсинові, з присмаком ванілі. Вони повільно гойдаються від теплого вітерцю — і шарудять не як справжнє листя, а як шурхотять обгортки від цукерок, коли їх розгортаєш.

А замість плодів на пальмах ростуть карамельки. Великі, прозорі, схожі на бурштин. Усередині кожної видно маленьку зірочку. Якщо така карамелька впаде у руку — вона тепла. І коли її поласуєш, у роті лишається присмак моря і сонця.

Океан навколо острова — лимонадний. Так-так, справжній, з бульбашечками. Він ясно-жовтий вдень і блідо-рожевий увечері. По ньому пливуть невеликі хмарки-човники з білого зефіру — на них можна сідати, пливти куди хочеш, і вони слухняно несуть тебе хвилею.

Над островом літають птахи. Їхні пера — з пелюсток. Хто з пелюсток троянди, хто з пелюсток ромашки, хто з пелюсток конвалії. Коли вони пролітають, у повітрі лишається легкий-легкий квітковий запах. Птахи співають дзвіночками — тонко, ніжно, як справжнє музичне намисто.

Острів великий, на ньому є все, що мріяв побачити маленький мрійник. Є тиха затока, у якій плавають карамельні рибки. Є медовий пагорб, з якого тече прохолодний липовий струмок. Є сад, де ростуть кущі з різнобарвним мармеладом замість ягід. Є гойдалка з ванільної цукрової вати, що гойдається сама собою.

Але найголовніше: на цьому острові немає дорослих і дітей. На цьому острові всі — діти. Бо коли потрапляєш туди, ти повертаєшся у те найніжніше, що є в людині, — у дитячу здатність дивуватись.

Хто ж може туди потрапити? О, не всі. Це особливий острів, у нього є своє правило. Туди приходять лише ті діти, які весь день мріяли. Не пхикали через дрібниці, не сварились, а мріяли — про дельфінів, про великі мандри, про теплі країни, про чарівні квіти, про друзів, що чекають у далеких містах.

Якщо ти весь день мав у голові маленьку добру мрію, то ввечері, коли вкладаєшся в ліжко, кладеш голову на подушку і заплющуєш очі — ти можеш туди потрапити. Але треба щось зробити перед сном. Зовсім просте.

Треба подумати про щось солодке. Не про цукерку. А про щось, від чого тобі солодко на серці. Про маму, яка тебе цілує в чоло. Про кошеня, що мурчить у тебе на колінах. Про теплу ковдру, що пахне домом. Про друга, з яким ви разом сміялись.

Якщо у тебе в серці є хоч одна така тепла думка, ти обережно зачиняєш очі — і одразу опиняєшся в маленькій хмарці-човнику. І хмарка везе тебе крізь нічне небо. Повз місяць. Повз зірочки. Аж до самого острова.

Там ти можеш гуляти. Можеш поласувати карамельками з пальм — вони не псують зубів, бо вони чарівні. Можеш погойдатись на ватній гойдалці. Можеш покататись на хмаринці-човнику по лимонадному океану. Можеш погратись з пелюстковими птахами — вони сідають на долоню і не бояться.

А вранці ти прокидаєшся у своєму ліжечку. У звичайній кімнаті. Усе як завжди. Але є один знак — точна ознака, що ти таки був на острові. У роті в тебе залишається легкий-легкий солодкий присмак. Ніби ти щойно з’їв ванільну карамельку, хоча ти, звісно, нічого не їв.

То не випадковість. То маленький сувенір. Острів цукрових пальм відпускає тебе додому з подарунком — щоб ти весь день згадував і знав: це не сон. Це справді було. І буде ще.

Дорослі, на жаль, той острів давно забули. Вони стали серйозними, поспішливими, в них багато справ. Перед сном вони думають про роботу, про рахунки, про завтрашні зустрічі. Хмарка-човник до них не прилітає — бо їй немає в чому везти. У серці нема солодкої думки.

Але буває й так: іноді дорослий — мама, тато, бабуся — раптом сідає на килимок до своєї дитини, бере в руки книжку з казками, починає читати — і його очі робляться іншими. М’якими. Дитячими. Він знову вміє дивуватись. І тоді вночі хмарка-човник прилітає і до нього теж. Тихо-тихо, обережно, бо боїться сполохати. І везе його на острів. І мама вранці прокидається і каже:

— А я бачила такий дивний сон. Наче я була на острові, де пальми з цукерок…

А дитина усміхається. Бо знає. То не сон. То правда.

Запрошення на острів цукрових пальм відкрите. Воно завжди відкрите. Не треба ні квитка, ні корабля, ні мапи. Треба тільки одне: затишно вкластись у ліжечко, заплющити очі і подумати про щось дуже-дуже добре. І хмарка прилетить.

Вона завжди прилітає до тих, хто вміє мріяти.